Мета:
дати загальну характеристику прав, свобод і обов’язків людини і громадянина;
назвати й охарактеризувати основні міжнародно-правові акти з прав людини;
розвивати уміння учнів орієнтуватися у системі законодавства та використовувати нормативно-правові акти;
виховувати учнів у дусі поваги до прав людини, людської гідності, розуміння зв’язку між правами і обов’язками людини і громадянина.
Очікувані результати:
учні ознайомляться з правами та обов’язками неповнолітніх, навчаться застосовувати ці знання в житті;
учні дізнаються з історією розвитку поняття «прав людини», основними правовими документами світової історії, зможуть проаналізувати особливості та недоліки правових систем в різних країнах світу;
учні зрозуміють, які наслідки будуть, якщо порушувати права інших людей та
Ми з вами живемо в правовій державі, де існують закони, які ми повинні знати, поважати і дотримуватись. І якщо ви будете це виконувати, то не опинитесь по ту сторону Закону.
Права людини
Сучасне розуміння прав людини склалося після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асаблеєю ООН 10 грудня 1948. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує:
Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони обдаровані розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого відповідно до духу братерства.
Хоча термін «права людини» відносно сучасний, основа цієї концепції прослідковується ще до часів Стародавньої Греції та римського права, й була закладена в понятті природного права, яке розвинули філософи епохи Просвітництва.
Декларація прав людини і громадянина затверджена у Франції 26 серпня 1789.
Хоча ідеї прав і свобод існували впродовж майже всієї історії людства, не зовсім зрозуміло, чи можна характеризувати їх терміном права людини в сучасному розумінні. Концепція права існувала в історичних культурах, стародавні філософи, такі як Аристотель, писали про права громадян на власність та участь у громадських справах. Однак, ні стародавні греки, ні римляни не мали концепції універсальних прав – рабство вважалося цілком природним[1]. Середньовічні хартії свобод, такі як Магна Карта, не визначали прав будь-якої людини, а були тільки чимось на кшталт політичних і юридичних угод, що відповідали конкретній політичній ситуації. Магна Карта набула легендарного, міфологічного значення тільки в контексті сучасних дебатів про права людини[2].
Основу більшості сучасних юридичних тлумачень прав людини можна прослідкувати до початку нової європейської історії. Першим документом, який окреслював права людини, можна вважати Дванадцять статей 1525 року. Ці статті були частиною вимог, які висували селяни до Швабської ліги під час Селянської війни в Німеччині. Білль про права 1689 в Англії та відповідний шотландський Акт вимоги прав 1689 проголосили незаконними деякі репресивні дії уряду. У 18 ст. відбулися дві важливі революції – Американська в 1776 та Французька в 1789. Результатом цих революцій стало прийняття Декларації незалежності США та Декларації прав людини і громадянина. Обидва документи встановлювали певні юридичні права. Крім того, Віргінська декларація прав 1776 року затвердила у вигляді закону низку основних громадянських прав і свобод. Декларація незалежності США проголосила, зокрема:
Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя…[3]
В кінці 18 ст. і на початку 19 ст. над питанням прав людини працювали філософи Томас Пейн, Джон Стюарт Мілль, Фрідріх Гегель. Сам термін права людини виник в період після написання книги «Права людини» Томаса Пейна і статті Вільяма Ллойда Гаррісона в газеті «Ліберейтор» у 1831, в якій автор стверджує, що намагається залучити читача до боротьби за велику справу прав людини[4].
У 19 ст. найважливішою із правових проблем, пов’язаних і правами людини, стало питання ліквідації рабства. Рух аболіціоністів сприяв тому, що рабство було ліквідоване у Британії Актом про работоргівлю 1807 року та Актом про відміну рабства 1833 року. В США північні штати відмінили рабство в період між 1777 та 1804 роками, але південні штати міцно трималися за цей інститут. Дебати й конфлікти щодо поширення законодавства на нові території призвели до сецесії Півдня й громадянської війни. Після війни інститут рабства був ліквідований тринадцятою поправкою до Конституції США. Чотирнадцята поправка проголосила повне громадянство та рівні права всіх людей, що народилися в США, а п’ятнадцята поправка гарантувала американцям африканського походження право голосу [5].
У 20 ст. під тиском численних рухів відбулися глибокі соціальні зміни, в тому числі в царині, що належить до прав людини. В Західній Європі та Північній Америці профспілки добилися затвердження законів, що гарантували робітникам право на страйк, встановили мінімальні вимоги до умов і тривалості праці, добилися заборони або законодавчого регулювання дитячої праці. Рух за права жінок добився однакового права голосу для представників усіх статей. Національно-визвольні рухи призвели до вигнання колонізаторів із багатьох країн. Серед цих рухів особливо впливовим був очолювати Магатмою Ґанді рух за звільнення Індії від британського правління. Добилися своєї мети рухи позбавлених прав расових та релігійних меншостей у багатьох країнах світу. Серед них рух за громадянські права в США.
Заснування Міжнародного комітету Червоного Хреста в 1864 та перші Женевські конвенції 1864 року заклали основу міжнародного гуманітарного права, що отримало подальший розвиток після двох світових воєн.
Світові війни, великі втрати життя та значні порушення прав людини в них призвели до створення нових інституцій, що повинні стояти на захисті прав людини. Ліга Націй була утворена в 1919 разом із підписанням Версальського договору. Перед нею ставилася мета роззброєння, запобігання війнам через колективну безпеку, врегулювання конфліктів між державами методами дипломатії, покращення життя людей у всьому світі. В її мандат була закладена значна кількість прав людини, які пізніше були проголошені в Загальній декларації прав людини.
На Ялтинській конференції 1945 року союзні держави домовилися створити новий орган, який успадкував би роль Ліги – Організацію Об’єднаних Націй. Одразу після заснування ООН стала виконувати важливу роль у встановленні міжнародного права, зокрема щодо прав людини. Насамперед це право на життя, вільну працю, освіту.
Основне право більшості людей – це мати обов’язки.
(Алішер Файз)
Із тисяч народів і народностей світу майже 200 виросли в нації – створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них – Україна. У духовному і політичному житті кожного народу є події й роки, які назавжди входять в його історію, свідомість, визначають характер буття, місце і роль у світових цивілізаційних процесах. Тепер маємо і в нашій історії такі події, що перед усім світом засвідчили прагнення українського народу до вільного, щасливого, заможного життя. А рік той – тисяча дев’ятсот дев’яносто перший.
Для країни 20 років життя – термін невеликий. Проте, якщо на початку цього періоду лежить точка відліку, яка зафіксувала момент народження нової держави, то 20 років незалежності України – це слушний привід замислитися: звідки ми, власне, вийшли і куди прийшли. Водночас, для громадян нашої країни ці двадцять років були втраченим часом – кожна досить активна людина відкривала для себе нові можливості, чогось навчалася, щось будувала, розвивалася сама, ростила і виховувала своїх дітей. Якщо ми будемо оцінювати минулі 20 років крізь призму людського життя, ми наврядчи погодимося з тим, що вони були втрачені кожним з нас. Перші кроки незалежності стали випробовуванням для всіх нас – тестуванням на зрілість, на терпіння, на толерантність, нарешті – на здоровий глузд. Нині уже ніхто не сумнівається у тому, що український народ в змозі поліпшити життя у своєму домі власної Батьківщини.
Відродження національної свідомості – складний і багатоступеневий процес втілення в життя національної ідеї створення дійсно економічного заможного соціально здорового суспільства. Зберегти незалежність, збудувати міцну державу – наш святий обов’язок перед попередниками, які були корінням, джерелом української державності, які залишили нам у спадок любов до Батьківщини, вивірені часом і випробуваннями кращі риси народної душі, національного характеру.
Використана література
1. Основи Конституційного права України / Під ред. В.В.Копейчікова.-К.: Юринком Інтер,-1998.-214 с.
2. Постанова КМУ від 12 червня1998 року№852 «Про запровадження механізму адаптації законодаства України до законодавства Европейського союзу».
3. Стахов Н.Н.Права человека и гражданина:история и современность // Правова держава України:проблеми,перспективи розвитку.-К.,1997-135 с.
4. Указ Президента №615/98 від 11 червня 1998р.//Урядовий вісник №28 від 17.06.98 р.
5.Український моніторинг // Міжнародна інтеграція України. №2 2002 р.
6.Конституція України:Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України.-1996.-13 липня.
7.Віднянський С. В. Участь України у соціальній та гуманітарній діяльності ООН//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-2005.-№58- С.1 33-141.
8.Антонович М. Україна в міжнародній системі захисту прав людини.-К.,2000.-261 с.
9.Зленко А. В. Роль ООН у захисті соціальних цінностей людини//ООН у системі міжнародних відносин. Історичний досвід та перспективи.-К.:Либідь,1995.-С.71-85.
10.Всеобщая декларация прав человека 1948г. / Международное право в документах: Учеб.пособие.-М.,2000.- С.101-106.